Ще пам'ятаю той тривожний ранок,
І в ньому врачений світанок.
Я пам'ятаю, як батько й мати
Просили донечку вставати.
Казали "Донечко, не спи, нам варто звідси йти".
Та донька вже і так не спала,
Вона не існувала.
Лежала посеред руїн і з неба бачила батьків.
Вони сиділи поруч з нею,
Благали встати та піти.
Маленька плакала на небі,
щоб вбереглися від біди.
Батьки не знали, як їм жити далі,
Не уявляли вже життя.
Кровинка, дім.. все відійшло у небуття.
Так почалась нова безжалісна історія...
Катя Косач, 1Ж
Tags
поезія