Після перемоги (Вероніка Поліщук, 1Ж)

 

Після перемоги ми будемо закохуватися швидше, любити сильніше, дружити – чесніше. Сміятися гучніше, приймати рішення  відчайдушніше, спілкуватися  щиріше. Почнемо зізнаватися у своїх почуттях, не боячись почути відмову. Частіше дзвонитимемо мамі, просто так, аби запитати, як справи на роботі.

Будемо поспішати відвідати концерт улюбленого виконавця і набити ті самі тату, які, чомусь, завжди відкладали «до Дня народження».

Припинимо триматися за речі, які тепер уже здаються непотребом, бо все, що дійсно дороге – це люди.

 А давайте після перемоги повикидаємо із квартир все, що заважало та обмежувало: усі пакетики й коробки з-під цукерок, що ми їх ніколи ніде не використаємо. Залишимо тільки фотографії та улюблені джинси, яким, здається, уже років сто, але розлучитися із ними означало б маленьку зраду.

Давайте посміхатися перехожим, робити компліменти незнайомцям і не шкодувати грошей на улюблену ранкову каву, дорогою на навчання. Взагалі, давайте перестанемо шкодувати ці дурні папірці! Зробіть посильний внесок волонтерам, які збирають на потреби ЗСУ. Нехай це буде вашим особистим кроком до спільної перемоги! Придбайте корму безпритульним тваринам. Сходіть із друзями в бар і пригостіть їх лонг-айлендом, або гуляючи парком, купіть усім солодкої вати! Приїдьте до мами із величезним букетом чудових квітів, і байдуже, що потім, вам доведеться решту місяця їсти одні макарони.

Знаєте, я писала наступні слова ще задовго до подій, які змінили кожного українця, але тепер вони стали, як ніколи влучними.

«Іноді ми живемо це життя, ніби пишемо чернетку, розраховуємо на те, що все можна буде виправити, але це спрацьовує далеко не завжди. Ми нікуди не поспішаємо, марнуємо дні на непотрібні речі, витрачаємо роки на порожніх людей, навіть не задумуючись, що життя весь цей час не стоїть на місці… Воно зрадницьки втікає від нас. Ми програємо самим собі, відмовляючись від того, що приготувала нам доля. Боїмося зробити перший крок, сказати ті три заповітних слова, коли сумніваємося і, коли тримаємось за минуле, яке варто навчитись відпускати. Жити сьогодні, кохати сьогодні, зізнаватися у почуттях та зачиняти двері у минуле. Пам’ятати, що у наших силах змінити все.»

Отже, давайте не боятися, а жити. Вершити свої власні перемоги в очікуванні однієї, спільної.

Не боятися людей, обставин, слів, зізнань, відмов, спроб, невдач, почуттів, щирості…

Не боятися говорити. Відстоювати власну думку. Не боятися правди. Тому що, як відомо, «за правду і свободу нам крила не зламати».

Вероніка Поліщук, 1Ж