Це історія вісімнадцятирічної дівчини із Маріуполя, в щоденникових записах якої було зафіксовано події перших днів окупації міста російськими військами… Вона хотіла розповісти, як то було, хотіла аби люди знали, що пережили маріупольці в ті, перші дні після вторгнення. Чим жило місто і в що вірило, не припиняючи опору аж до 20 травня 2022 року, коли останні його оборонці вимушені були покинути Маріуполь.
ВРАНІШНІ ВИБУХИ
Ранок 24 лютого
почався із вибухів і слів мами: «Війна почалась, а ти спиш!». Магазини
спустошили практично відразу, ціни підлетіли до небес, заняття у школах,
університетах відмінили, всі інші заклади закрили. Ми сиділи вдома і цілий день
здригались від голосних страшних звуків, не знаючи, що нас чекає далі.
Наступного дня
було ще гірше, в наш двір влетіли БТРи –
значить, буде стрілянина. Мама швидко зрозуміла, що до чого і повезла нас до
бабусі. Ввечері того ж дня стрілянина на Лівому (наш мікрорайон) закінчилась
плачевно для рідної школи: вибитими вікнами й стінами. Одразу після нашого
від’їзду спинив своє функціонування міський транспорт. Зараз, коли думаю про
це, до мене приходить страшне усвідомлення того, що якби мама нас тоді не
забрала… Певно, ми б не знаходились вже серед живих. Час ніби зупинився.
Спочатку в
бабусі все було добре, наявність світла, води, опалення, зв’язку. Але на ранок
2 березня нам все відключили і заглушили зв’язок. Вибухи стали гучнішими й
ближчими. Ми ховалися в коридорі. Тремтіли стіни і вікна. Мама з братом, тим
часом, знаходились у її подруги, а 4 березня вони прийшли забрати нас до себе,
тому що мама дуже хвилювалась. З тих пір ми жили в їхній квартирі: я спала на
двох кріслах, а сестра, брат та мама – на дивані. Два дні поспіль ми ховалися у
коридорі і здригалися від кожного шереху. Та з часом вибухи перестали лякати і
ми почали думати про те, як би вижити. До всього іншого, газ також відключили,
тому доводилося готувати їжу у дворі на багатті разом з іншими мешканцями. І це
змусило мене задуматись про те, який же сильний український народ: у нас
забрали світло, воду, тепло, зв’язок, газ, але ми продовжуємо боротися й не
падати духом. Звичайно, переживати це все дуже важко, але ми трималися.
Пізніше я з
мамою пішли на першу «вилазку»… Місто перетворилось на щось дуже страшне:
навкруги військові, великі черги, магазини з одягом та іншими товарами пограбовані,
скло в будинках вибите, деякі будівлі зруйновані. Серце кров’ю обливалося. Я
дуже люблю це місто, не дивлячись ні на що. Там виросла, там мій дім. Дуже не
хотілося аби він перетворився на безжиттєву груду каміння…
Часом нас навідували
дідусь із бабусею та свекор маминої подруги, які їхали завжди під обстрілами, з
80-відсотковою ймовірністю бути вбитими на місці. Вони приносили продукти для
приготування їжі. На той час вже виникали серйозні проблеми з водою – її не
було ніде, не привозили навіть до вцілілих продуктових магазинів. Мешканців
охоплювала паніка, бо якщо без їжі ще можна прожити якийсь час, то без води не
протягнеш і декількох днів. Нас фактично залишили на розсуд долі. Іноді таки щастило
добувати воду: перше із дощу, потім зі
снігу. Пізніше зі стічних труб, батарей, та навіть з калюж – де доведеться.
Посуд також мили снігом. Під бомбами.
ХОДИЛИ, ЩОБ НЕ ЗАМЕРЗНУТИ
Зранку 9 березня
ми з маминою подругою вийшли на вулицю приготувати какао на вогнищі (раз на
день ми заварювали собі чай, або інший теплий напій, тому що в неопалюваній квартирі
були вибиті декілька вікон, гуляли протяги, ми просто б замерзли від холоду). Тоді
ж ми зустріли трьох хаскі-альбіносів і одна з них, блакитноока, ледь не «цьомнула»
мене в ніс. Все йшло відносно нормально, доки одного разу снаряд не прилетів
дуже близько. Це було так несподівано, що я злякалась до смерті. Затремтіли
вікна, на кухні розбилась банка і розлився бутель з водою. У мене сталася
істерика – десь півгодини тремтіла і плакала. Наступні дні росіяни продовжували
закидати нас бомбами зі своїх винищувачів, збільшуючи інтенсивність атак…
Мама здружилася
з волонтером із одного спорткомплексу, де тоді переховувалися біженці. Вирішили
що в разі небезпеки підемо ховатися туди.
13 березня таки довелося
змінити місце проживання, тож наступним «домом» став підвал спорткомплексу. Там
було багато людей – жінки, літні люди, діти. Годували за розкладом: сніданок о
8, обід близько 15 години, вечеря – о 18.00 [прим. зранку і ввечері нам видавали по одному маленькому
бутерброду, вдень – дещо ситніше]. Давали трохи, але це краще, ніж нічого. Спали на
матрацах і матах. Дехто мав із собою тварин. На щастя у спорткомплексі був генератор,
який давав нам трохи електроенергії, а також – добрі люди. Серед купи незнайомців
мені жилося дуже важко, але діватись було нікуди. На той момент місце здавалось
відносно безпечним та, що не мало важливо – теплим.
ДИМ І РОЗРУХА
За два дні в будинок
маминої подруги, (де ми переховувались ще кілька днів тому, потрапила бомба.
Прямо після того, як ми звідти пішли…) Єдиний в окрузі робочий продуктовий магазин
також розбомбили. Мама говорила, що всюди валяються трупи. Той самий волонтер
дав потримати мені ще теплий осколок від снаряду. Це було жахливо…
Іноді до нас приходили азовці і військові ЗСУ,
розповідали останні новини та радили поки не висовуватись. Вони залишались єдиною
«ниткою», яка ще пов’язувала нас із
зовнішнім світом.
Дні минали
швидко. Я звикла і перестала відчувати голод... Втомилась бути самотньою. Бути
ніким. Втомилась від людей. Втомилась так жити…
18 березня в
мене почали здавати нерви. Після чергової сварки з мамою я хотіла втекти прямо
на вулицю, щоб закінчити це все. Але наблизившись до дверей побачила чоловіків
з нашого підвалу, які курили біля виходу і зупинилася…
На вулицю не
виходила дуже довго. Всюди розруха і дим. Було боляче на це дивитися. А ще
болючіше бачити людей, яким не можеш допомогти. В підвал час від часу привозили
поранених: жінок, військових, дітей. У однієї дівчинки було пряме потрапляння
снаряду, опіки першого ступеня, шов на голові. Вона дивом вижила та при цьому
бігала весела, дружила з усіма, гралась та говорила, що у неї все добре. Ось
вам моє спостереження: найстійкішими виявились мами з дітьми та самі діти. Ми вдавали
ніби нічого не відбувається і пробували жити далі.
21 березня якимось дивом я вибралась до Бердянська, потім – до Запоріжжя.
ЕВАКУАЦІЯ
Пригадую як то
було. Прокинулись о 5:30 ранку. Десь о 7 вже вибрались. Йти до блокпосту приблизно
3,5 км. Половину шляху подолали автобусом, іншу частину – попутними автівками. Далі
довелося пішки підійматися на гору, все це – з важкими сумками. Там нас
очікувала колона від червоного хреста (десь 12 автобусів). Ми з сім’єю сиділи у
«дитячому» автобусі, куди пускали в основному матерів з малюками. Поїздка серед
крикливих і стрибаючих дітей непогано діяла на вже й так розхитані нерви, та
все ж, ми їхали. Подолання шляху з
Бердянська до Запоріжжя видалося надприродним явищем. Чому автобуси не пустили до
міста – не зрозуміло. Схоже, рашистам було в кайф бачити, як матері з дітьми, обливаючись
потом, плентають до цього чортового блокпоста.
Уточнення: якби
не підірвані мости, рашистські блокпости через кожні 200 метрів, детальні
перевірки і круті повороти – ми могли б доїхати десь за 2 години. Але замість того
їхали 12-ть.
Люди сиділи одне
на одному. В автобусі душно, всі на нервах (пересварились разів 5). Спекотно
дуже, а ми одягнуті у п’ять кофтин і стільки ж штанів, щоб було легше нести.
Бачили б ви у що
перетворилась наша земля після нашестя агресорів: все спалено, підірвано,
заправки розграбовано, навколо купа сміття. А вони собі сидять задоволені посеред
того хаосу, зробили собі шалаші й радіють. Весь автобус дивився на те
шокованими очима. Техніка, як і екіпірування у них нікчемні. Ні в яке
порівняння із нашими.
Дорога була довгою
і важкою. Спочатку ми застрягли у Василівці, через сварку рашистів з якимось чоловіком (точно не зрозуміла, але йому прострелили
голову), а нам сказали здавати назад та очікувати. Потім нас висадили з автобуса,
бо водієві важко було подолати крутий схил, тому ми з сестрою навздогін
підіймались під гору. Після поїздки ноги у нас були дуже втомлені.
В глухому селі
нас зустріли військові ЗСУ, а потім ще десь годину стояли і чекали на поліцію,
яка мала супроводжувати, тому що за часом була вже десь 9-та вечора, а
комендантська година стартувала з 18.00. Далі нас відвезли у гіпермаркет, там
зареєстрували, нагодували (рисова
каша, м’ясо, кава/чай, печиво, булочки, давали ще літрові пляшки з водою) і відвезли до дитсадка, де нас ще раз погодували і розмістили
на ніч. Лягли близько півночі.
Опинившись у Дніпрі,
згадувала тих 20 днів ніби страшний сон.. А коли я думаю про те, скільки ще
людей там залишилось – серце кров’ю обливається.
Знаєте таке
кругле печиво «Наполеон»? Так от, його ми використовували замість хліба, тому
що борошно і сам хліб враз розбирали. Також харчувалися хлібцями, але вони швидко
закінчились. Іноді доводилось їсти ковбасу або сир просто так, тому що
буквально не було нічого, на що б можна було їх покласти.
По прибуттю до
Бердянська, волонтери дали нам чотири буханки хліба – не уявляєте, яке це було щастя! Ми не могли ним
наїстися. Люди, які ніколи не надавали хлібу особливого значення, самі із
задоволенням з’їдали по буханці.
По приїзду до
Дніпра харчування стало регулярним, від чого шлунок був шокований, віддаючи
постійну нудоту та біль. А ще постійно здавалося, що у мене все відберуть і
знову почнеться голод…
БУДИНОК, В ЯКОМУ
ВИРОСЛА
Як мінімум, у
мене його більше немає. Мама нещодавно надіслала відео, де добре видно, як все
вигоріло вщент. Всі мої скетчбуки, книги (більше 70 штук), подарунки подруг…
Нічого цього більше не існує. Розумію, що безглуздо думати про матеріальне у період
війни. Знаю, що маю бути вдячною за те, що вибралась звідти цілою і
неушкодженою, але…психологічно це важко.
Перший тиждень
після виїзду з Маріуполя я щодня плакала за домом, а потім починала плакати ще
сильніше від спливаючих думок і від усвідомлення, що ніякого дому більше немає.
Тепер мені немає куди повертатись. Я, до
речі, досі зберігаю ключі. Навіщо? – Не знаю.
Хочу сказати,
найжахливішим виявилось те, що нас не було від чого звільняти. Всі 18 років,
яких прожила на світі – я знаходилася в
цьому місті і жодного разу не чула докорів за спілкування російською. Ніякого
утиску російської мови немає і не було. Мова, яка дійсно утискається – це
українська. А те, що в Україні віддають перевагу українській мові – хто б міг
подумати, правда?! Особисто я вважаю, що так і має бути, це нормально. Обурення
на цю тему є просто смішними.
Ми розвивалися,
у нас все було круто. За кілька років взагалі могли б стояти в одному ряду з
будь-яким іншим європейським містечком. Маріуполь почав стрімко розвиватися, я
зрозуміла, що хочу там навчатися, працювати, брати участь в його становленні та
процвітанні.
Що тепер? – Нічого.
Мій дім перетворився на пекло. Наша мама з трьома дітьми змушена возити нас по
світу в пошуках кращого місця. Такого, де нам більше ніколи не довелося б
переживати той жах і відчай, який вже пережили. 20 днів переховування від бомб,
які, до речі, скидали не куди-небудь, не на стратегічно важливі об’єкти. Ні. – На
житлові будинки та магазини.
Вода… Нам
пощастило не підірватися, але однокласнику моєї сестри не пощастило. Вони з
батьком вийшли на вулицю, аби добути стічної води. Хлопчина підірвався, його
батько втратив ногу і помер від втрати крові. Його мати залишилась сама з донькою
на руках. Хлопчику було всього 14.
Подібних історій
дуже багато. Але, коли доводиться залишитися в окупованому місті, ти або
помираєш від голоду чи зневоднення, або тебе розриває снарядом. Це гірка, страшна і неприємна правда.
Гучних звуків я боялася й раніше, а зараз – тим більше. Хтось грюкне
дверима, засвистить або увімкне мотор і все, у мене істерика. Першого ж дня у
Дніпрі я ледь з розуму не зійшла від сирени і звуку своїх літаків. Ця травма на
все життя... Ти більше ніколи не відчуваєш себе у безпеці.
Дуже шкода, але
такі історії, як у Мирослави трапилися з тисячами мирних жителів України. Частина
з них перебуває у нашому місті. Маємо пам’ятати і не бути байдужими, підтримувати, допомагати.
У Вінниці діє
Центр підтримки маріупольців «Я-Маріуполь», де кожна сім’я із окупованого міста
може отримати гуманітарну, юридичну, психологічну та медичну допомогу.
Розташований
центр за адресою вул. Соборна, 50.
Контактний телефон
– 096 138 1612.
Записала стендтка кафедри журналістики, реклами і зв’язків з громадськістю
Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського
Юлія Столяренко